Його новели і повісті суворі, витримані у ви­щих вимогах правди життєвої і художньої, автор не заграє зі світом, з героями й з істиною, письмо його точне, вивірене, ощадливе, часто новели нагадують мовби гравюри на сталі.

П. Загребельний

Славетний український прозаїк XX ст„ який зумів глибоко заглянути в душу людини, розкрити її в найтонших психологічних нюансах, повнокровно відтво­рити характери своїх сучасників. Попри непросту суспільну атмосферу радян­ського часу, зберіг творчу індивідуальність, був чесним перед собою і своїм на­родом. Це — «суворий реаліст», «живописець правди», як назвав його О. Гончар. Уся творчість Гр. Тютюнника пов’язана вічними, справжніми цінностями, які наповнюють пронизливим світлом найтемніші закутки людських душ. заблукалих, як і він сам, дітей величезного, жорстокого, але все ж прекрасного світу.

Автор кількох збірок оповідань, повістей «Климко»,«Вогник далеко в степу», «Облога», «День мій суботній».

Григір Тютюнник є гордістю, коштовною перлиною української літератури. Його твори ніколи не залежуються в книгарнях, їх перекладено багатьма мовами.

Життєвий і творчий шлях письменника

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. у с. ІЛилівці Зінькін­ського району на Полтавщині. Дідівська хата, старовинна, велика, стояла над шляхом, який веде до Гадяча. У базарні дні проїжджі дядьки зупинялися тут пе­репочити, попоїти коней, послухати балачок трьох братів Тютюнників: Павла, Михайла та Филимона, які вміли «гарно перекривляти, себто копіювати одно­сельців».

Батько, Михайло Васильович, столярував у колгоспі. Був він уроджений інте­лігент. таємно готувався вступити в учительський інститут, писав вірші. Пер­ший шлюб з ївгою Буденною (матір’ю Григорія-старшого) був невдалим, вони розлучилися ще до народження сина. Друга дружина, Ганна Михайлівна, була молодшою від нього на шістнадцять років. Вона теж працювала в колгоспі.

У 1937 р., коли Грнгору було шість літ, батька заарештували органи НКВС, із заслання він не повернувся. Мати залишалася молодою вдовою, тому невдов­зі вийшла заміж. Малого Григора забрав до себе на Донбас дядько Филимон. Він разом із дружиною, Наталією Іванівною, стали для хлопця на той час батьками. Обоє працювали в школі. Учився Григір російською мовою. Як пише в авто­біографії, «з того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою».

Під час війни, коли дядька забрали на фронт, а тітка народила дівчинку, Гри­гір, рятуючись од голоду, повернувся на Полтавщину, до матері.

Григор Тютюнник: «Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, у котрій з початку подорожі було дев’ять сухарів, пе­репічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язика і в грудях терпло, тоді трохи привик. Ішов рівно два тижні…»

Після війни вступив у Зіньківське ремісниче училище, бо там одягали й да­вали 700 грамів хліба на день. Це й порятувало тоді Григора та його маму від го­лоду. Після закінчення навчання трохи працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся в Шилівку, став колгоспником. А мусив же за тодішніми законами відпрацювати на заводі три роки. За «втечу» з Харкова відсидів 4 місяці в колонії. Сумний спогад тих років: «Тепер уже, коли заставляли робити щось важке, то натякали, що не тільки мій батько ворог народу, а і я тюряжник. А тут мама приймака прийняли…»

Отож не дивно, що Григір тікає світ за очі. Вертаєтеся на Донбас, де «слюсарю­вав, їздив на машинах, майстрував»… Трохи жив із дядьком і тіткою, од них пі­шов до армії, Служив у морфлоті на Далекому Сході. Там же серйозно зайнявся самоосвітою, яку не залишав і після демобілізації. Закінчив вечірню школу.

Під час армійської служби починає листуватися зі своїм старшим братом Григорієм, твори якого вже друкували. Він замінив йому батька, став найпер­шим літературним учителем. Допомагав матеріально, підтримував морально, де­лікатно схиляв до української мови. Згодом брати часто зустрічатимуться в Шилівці, до ранку простоюватимуть за розмовами на містку через річку, стануть справжніми друзями. Смерть Григорія Тютюнника (автора роману «Вир») у 1961 р. стане для Григора непоправною втратою на все подальше життя.

А поки що були щасливі роки (1957-1962) навчання на філологічному фа­культеті Харківського університету. Вони збіглися з деяким потеплінням у сус­пільстві після XX з’їзду партії, на якому було розвінчано «кульг особи» Сталіна.

Важке робітництво, поневіряння, пошуки себе — тепер це було для нього десь позаду. Чи ж є нині студенти, яким зрозуміле таке зізнання: «Чомусь я не уявляв університету без музики, звідкись згори, з високих стель, повинна була линути тиха музика, схожа на органну»? У хлопця з’явилася можливість багато читати, вивчати всілякі науки, спілкуватися з цікавими людьми, прислухатися до самого себе, утішатися цими відкриттями, нарешті, пізнавати таємниці творчості.

Проте загальна атмосфера в університеті була не дуже сприятливою для розвитку неординарної особистості. Григір Тютюнник це швидко зрозу­міє. Система освіти консервативна, догматична, заідеологізована: так прищеплювалася вакцина проти прозірливості, самостійності мислення. Ли­ше внутрішній спротив непокірної вдачі, пильне вдивляиня в життя могли врятувати од немину­чого манкуртства, духовного зубожіння.

Тим часом життєдайний вітер відлиги вже гуляв довгими університетськими коридорами, обвівав темні закутки гуртожитку на Товкачівиі, де мешкав Григір. Студенти заслуховуються Висоцьким Окуджавою, У тьосовим, тихцем танцюють під заборонений «буржуаз­ний» джаз, з-під поли читають Цвєтаєву, Пастернака… Однак то була лише ілю­зія демократизації. В університеті діяла налагоджена «система шпигування». Страх бути запідозреним, викликаним в «органи» охолоджував гарячі голови.

Звісно, непросто було запальному, нетерпимому Григору стримувати себе, ін­коли «проривало» «підозрілими» репліками, як, скажімо, на загальних комсомоль­ських зборах чи на семінарах з історії ІСПРС. Однак нічого не минало безслідно. Пляма иеблагонадійності «правдошукача», а ще сина репресованого «ворога на­роду» (хоча в 1957 р. батька посмертно реабілітували) супроводжувала його. До того ж писав оповідання, які кидали тінь на радянську дійсність… Хто знає, чим би могло скінчитися для Григора навчання в університеті!

У ті роки він противиться всьому, що нав’язувалось із професорської кафедри, намагається окреслити й захистити власне, осібне світобачення, прагне душею відчути «тиху музику». Але вона по-справжньому зазвучить йому не там, звідки чекав, зазвучить згодом у процесі творчості.

У 1961 р. московський журнал «Крестьянка» друкує оповідання Тютюнника «В сумерки», написане російською. Тоді ж він перекладає його українською. Відтоді з рідною мовою не розлучається.

Після закінчення навчання разом із дружиною Людмилою їде працювати на Донбас, викладає у вечірній школі. Там у них народжується перший син Михай­ло, названий на честь свого закатованого діда. Проте письменника мучить чуже йому російськомовне середовище. Він хоче жити там, де живуть його герої.

З 1963 р. Тютюнник у Києві, цьому сприяли передовсім А. Дімаров та Гончар. Поселився в невеличкому помешканні на Андріївському узвозі, пра­цював у газеті «Літературна Україна», згодом — у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка (тут він написав сценарій за романом «Вир»), у видавництвах.

У тогочасних журналах друкуються оповідання Гр. Тютюнника. Його добро­зичливо приймають і підтримують і київські письменники. Взагалі про нього швидко почали говорити всі, бо надто вирізнявся. Постать це була яскрава, колоритна. Високий, пишночубий, із чорними очима, «глибокими й розумними», з яких проглядало щось по-шляхетному горде, але й смутне, як згадує Вал. Шевчук. Любив артистично й дотепно «оживлювати» епізоди майбутніх творів.

Десь у ті роки Микола Вінграновський, тоді режисер-постановник, запрошує Григора Тютюнника на кінопроби фільму «Ескадра повертає на захід», який мали знімати на Одеській кіностудії. Він згадує: «Всі, коли побачили його кінопробу на екрані, захоплювалися ним, його талантом, вигукували, що це відкриття, та на тому все і скінчилося: хтось десь комусь подзвонив… Мені рішуче запропонували Григора не знімати, мовляв, нехай краще пише свої новели…»

У 1966 р. було надруковано його першу книжку «Зав’язь», у 1969 р. — «Дере­вій». Однойменне оповідання відзначили премією всесоюзного конкурсу, оголо­шеного «Литературной газетой». Григір Тютюнник дедалі більше стає кісткою в горлі тим, що хотіли сито й спокійно жити, продукуючи свої безбарвні, заідеоло­гізовані твори. Та й цензура працювала тоді безвідмовно. Редакторські правки часом наче різали письменника по живому, бо ж кожна деталь, образ так довго виношував у серці. Так, дуже спокусливо було партійним наглядачам біля літера­тури приручити цього гордого й сильного чоловіка. Для цього йому отруювали життя шельмуванням у пресі, гальмуванням видань і окремих публікацій.

З якогось часу письменник покинув службу в редакціях і видавництвах, цілком віддався влас­ній художній творчості. Він багато і плідно працює.

У 1970-х «застійних» роках побачили світ його книжки новел «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті «Климко», «Вогник далеко в степу», збірки оповідань для дітей «Степова казка», «Ласочка», «Лісова сторожка».

Тим часом віз фарисеїв, поскрипуючи, котився битим шляхом української літератури. Водночас дивовижна доба 1960-х років змогла породити й вулкани, які не вмовкали до останньої миті (як Василь Симоненко, Алла Горська, Василь Стус) чи кидали виклик усім (як робив Григір Тютюнник).

Він був справжнім вулканом. Ніколи сам не йшов на компроміси, ненавидів пристосуванців, казав їм у вічі правду, примножуючи кількість своїх опонентів. «На кожного Аізєля по три Каїни» — так він характеризує тогочасну моральну ат­мосферу в Україні. У суспільстві він бачив жахливу прірву між словом і ділом. Біль душі злився зі злістю, що клекотала в ньому, але нічого не змінювала. Він дедалі поглиблювався. За всієї зовнішньої сили та мужності насправді Григір був незахищеним, аж надто вразливим, щирим, чесним.

Він ніби запрограмував свій кінець. Незатишно йому жилося ще з юних ліг. Завжди почував свою самотність. Про це — у його щоденниках, записниках.

У лютому 1980 р. Гр. Тютюннику присуджено літературну премію ім. Лесі Українки (за книги «Климко», «Вогник далеко в степу»), А 7 березня 1980 р. він заподіяв собі смерть. Поховано митця на Байковому цвинтарі в Києві.

Лише в 1989 р. за двотомник вибраного його посмертно пошановано Держав­ною премією УРСР імені Т. Г. Шевченка.